Рекомендую!

Я починала читати цю книгу без особливого ентузіазму. Ми з її господарем разом були в книгарні, коли він її купував,  тоді як я   навіть не звернула на неї увагу. Серед тисячі книг на поличках вона ні на мить не зацікавила мене. Справа в палітурці, а може, ще в чомусь, хто зна… Та все ж я почала. Я читала її повільно, по кілька сторінок в день, а іноді і в тиждень. Часом забувала про неї, тоді доводилося перечитувати деякі сторінки, щоб пригадати певні моменти. Читання, мушу зізнатися, було довгим, спочатку навіть нудним. Сенс всіх подій дійшов до мене згодом, так само, як і почали подобатися герої  психіатричного відділення, де відбувалися  події роману,  Вождь Бромден та Рендл Макмерфі. Звісно, героїв було значно більше і всі вони – люди, скалічені життям, а точніше суспільством, яке жорстоко відсіює тих, хто не відповідає певним стандартам.

Розповідь ведеться від імені Вождя Бромдена. Напівіндіанець  не зміг прийняти змін, які знищили його  світ. Він опинився в божевільні і довгі роки прикидався глухонімим, що забезпечувало йому комфортне перебування  в лікарні. Все змінюється, коли на примусове лікування до божевільні привозять Рендла  Макмерфі. Якимось чином ця людина, можливо, не завжи чесна і  безкорисна, із сумнівними моральними принципами, зате весела і ризикована, змогла привернути до себе всіх  пацієнтів відділення, а насамперед Бромдена. Макмерфі вдалося повернути цим людям  вміння тішитися життям, жити на повну, прагнути і відчувати різноманіття емоцій. Не хочу надто деталізувати, та все ж … Макмерфі  загинув. Чи програв? Думаю, що ні, адже кожного, з ким він познайомився у лікарні, він спонукав повернутися до повноцінного життя, зробити виклик суспільству, усвідомити себе гідним його учасником, здатним на прояви певних особливостей. Читайте…